Wellcome to Soviet Europe так можна охарактеризувати мої думки, після створення цих двох мап. Панування ліво-ліберальних та радикально-соціалістичних ідей, один з китів на якому тримається Європейський Союз.

Натисність, щоб подивитись в повному розмірі.

Розглядаючи сучасну політичну ситуацію в Європі потрібно розуміти, що після поразки фашистських і комуністичних рухів в 20 столітті, лібералізм за замовчуванням став загальноприйнятим мірилом усіх речей, поставивши себе в центрі усього суспільно-політичного, культурного і соціального життя людей. Йти проти лібералізму в сучасному світі означає йти проти загальноприйнятих, нав`язаних норм і правил, а тому часто розглядається лібералами, як рух проти прогресу і цивілізації. І якщо комуністичні та соціалістичні рухи сучасної Європи є легітимними(!) реакціонерами проти тоталітарного лібералізму, то весь пласт традиціоналістичного суспільства просто проігнорований і викинутий з політичного життя ЄС, адже несе з собою альтернативу тому ладу, що склався. За таких умов стає очевидним, що сучасними революціонерами є не Фемен, не Пусі Райот, не митці деградованого мистецтва і содомити (це все ортодоксально вписується в буття цивілізованого суспільства), а люди, що бодай раз на тиждень ходять до церкви. чи мечеті. Легітимність лівих рухів зумовлена абсолютною солідарністю з внутрішньою політикою денаціоналізації і дехристиянізації. Розбіжності між ліберальними та лівими політичними партіями полягають лише у різному розумінні зовнішньої та економічної політики. 
В країнах колишньої "Варшавської Угоди" після розпаду СРСР, національне відродження (традиціоналізм), а не лібералізм був центром суспільного життя, тож саме в цей центр спрямоване вістря атаки влади ЄС. Економічні санкції проти Угорщини, культурна диверсія проти Хорватії, підтримка проросійської(!) партії в Литві, це  лише кілька прикладів війни ліберального центру, що претендує на тоталітарність, з околицею, що прагне до самобутності. 
Щоб зрозуміти сенс такої на перший погляд дивної політики, потрібно розуміти, що Європейський Союз в сучасному вигляді виключає існування НАЦІОНАЛЬНИХ держав, перетворюючись на "Melting pot" (котел народів), в якому теоретично має виникнути нова раса.

Парадоксально, та Радянський Союз не загинув на сході, а лише переродився на заході.

P.S. я проти приєднання до "Митного Союзу".

Колись давно, в деякій країні владу узурпували нікчеми, які задля власного збагачення ладні були продати державний суверенітет з усім народом на додачу. Але серед депутатів знайшлась фракція, що не погодилась з таким станом речей. Ця невелика купка депутатів підняла народ, захопила столицю й розправилась з нікчемами. Та ця історія не про Україну.

В іншій країні у владу законно була обрана багатоголова гідра. Голови будували коаліції, стояли одна до одної в опозиції і всіляко переконували народ в своїй незалежності від тулуба. Та знайшлись в тій країні лицарі, що зберегли тверезий розум, не піддались на брехливі ілюзії та одним ударом зробили голови справді незалежними. Але це сталось не в Україні.

Ще в одній державі владу захопили пройдисвіти, що збиткувались над народом, нищили тисячолітню культуру і руйнували державність. Та знайшлись там порядні офіцери, для яких Честь була вище за шкурні інтереси, які цінували Вірність власному народу вище за життя. Порядні офіцери спротивились владі пройдисвітів і перемогли. Але хіба таке можливе в Україні?

За аналогічних політичних обставин в Італії почався марш на Рим, в Іспанії громадянська війна, в Аргентині заколот військових...а в Україні - кидання сніжками.
Це не моя туга за відсутністю кровопролиття в Україні, а скоріше чергова констатація аморфності українського суспільства.

Як гадаєте, скільки православних жило на Закарпатті 100 років тому? Цілих 192 людини. Та й ті належали до юрисдикції Сербського Патріархату. В Галичині православних мешкало менше відсотка, здебільшого це були емігранти з Російської Імперії та Балканських країн. Фактично усі руські люди на цих землях залишались греко-католиками, а кількість русинів інших конфесій та віросповідань не виходила за межі  статистичної похибки. І справа тут зовсім не в занадто міфологізованих "репресіях проти православ'я" і "покатоличенні", а в свідомому виборі власної ідентичності. Руське православ'я, на відміну від Московського, завжди знаходилась в спілкуванні з Римською церквою і тим самим залишалась частиною європейського світу, одним з яскравих прикладів чого стала коронація Данила Галицького. Тож Унія відбулась, як послідовний крок і відмежування від азійської версії православ'я.

Грекокатолики в Речі Посполитій часів Унії і в сучасній Україні.

Як це б дивно не виглядало, але масово православ'я на Західну Україну почав завозити Сталін, поєднавши всю міць апології ненависті перед-революційної РПЦ до католиків з найсучаснішими технологіями пропаганди, телебаченням та радіо. Московське Православ'я було застосовано, як інструмент боротьби з греко-католицизмом та як перехідна ланка до атеїзації суспільства. Загалом рештки тотальної промивки мізків, які мабуть і ви всмоктали з молоком матері, лежать на ваших полицях до сьогодні. Я певен, що кожен знайде в себе збірник радянських "народних" казок, де чи не пів книги розповідається про товстих, блудливих, карикатурних попів. Власне цей вид ручних стереотипних "попів" і був виведений в радянському союзі, для профанації релігії, так звана "перехідна ланка".

До речі в Румунії комуністи застосували таку саму схему, але на відміну від України, після розпаду СРСР греко-католицизм там не зазнав відродження. І причина досить банальна, Трансильванська культурно-цивілізаційна модель була абсолютно проігнорована в національній міфотворчості Румунії, де уся історична концепція (під впливом Росії) побудована з погляду неєвропейського сходу.

Греко-католики Трансильванії в 1930 і 2002 роках.

 В Україні відбулась аналогічна ситуація, весь наш національний міф, попри свою зовнішню анти-російськість, побудований на російських цивілізаційних принципах анти-європейськості (чи східно-європейськості, що є одне й теж), псевдо-православ'ї (місцями атеїзму) і слов'янізму, одним словом ідеологія "потойзбручча", де Галицько-Карпатська історія, в цілком марксистсько-російському дискурсі виглядає наче постійна боротьба пригноблених православних українців, з кровожерливою католицькою шляхтою чужинських загарбників. Таким чином, як би Україна не намагалась далеко втекти від Росії, вона й надалі залишається лише її продовженням.

Після розпаду Радянського Союзу, завдяки ослабленій внутрішнім конфліктом Московській Православній Церкві, що розкололась в Україні на два Патріархати, відбулось відродження греко-католицизму, а з ним і національне відродження. На жаль до цього часу потенціал греко-католицизму не був розкритий в повній мірі, адже відмінність між східним католицизмом і православ'ям (та загалом потойзбруччам) полягає в цивілізаційному розламі, виборі між належністю до традиційної цивілізації Центральної Європи, або Азії.

Сьогодні актуальність такого вибору важко переоцінити, адже Германія, що віками була носієм ідентичності центрально-європейської цивілізації, після Другої Світової нездатна більше вести незалежну політику. Тому трон Центральної Європи нині вакантний.