Матриця самого українського буття захована в історії становлення Руського Королівства. Прологом до нього була історія гілки Рюриковичів, з яскравим варяжським забарвленням,  що походить від сина Ярослава Мудрого, Всеволода. Власне саме королівство є апогеєм їхнього політичного становлення. Вже в хитросплетіннях історії того глибокого часу, в боротьбі цієї гілки з асимільованими родичами, можна побачити коріння протистояння варяжсько-європейської ідентичності з євразійсько-ординською. 

Мабуть найкращою ілюстрацією до вищесказаного була битва між двома Рюриковичами під Новгородом 1170 року, коли майбутній галицько-волинський князь варяжської гілки Роман Мстиславович, розбив армію князя Андрія Боголюбського, типового азіата. Та справа не лише в етнічному походженні. ГВК розвивалось, як феодальна держава в лоні європейської культури, натомість Володимиро-Суздальське князівство більше нагадувало східну деспотію. Цим зумовлене і різне ставлення князівств до Золотоординського панування. Якщо на руському заході Золота Орда була сприйнята абсолютно вороже і не залишила по собі жодного культурного впливу, то на руському сході вплив Золотої Орди був інкорпорований в культуру, світогляд і став стовпом власної ідентичності. 

Боротьбу між цими архетипами на наших теренах можна прослідкувати упродовж усієї подальшої історії, впритул до наших часів. Майже через сім століть після ординського нашестя приходить Радянський Союз. Ситуація повторюється точнісінько за таким самим сценарієм і в майже ідентичних географічних межах. В Росії і на українському сході совіти інкорпоруються в культуру, світогляд, та стають стовпом місцевої ідентичності і лише в Галичині з Закарпаттям совіти не здобувають успіху зустрівши тотальний опір.


Багато разів чув таку думку, що сучасна ситуація на східній Україні зумовлена Голодомором і сталінськими репресіями. Насправді це відгомін вибору, який був зроблений далекого 1596 року і провів межу між Європою і Московією. Серед руської аристократії, духовенства та інтелігенції, від самого хрещення був поширений дуальний погляд на християнство, коли вони однаково мали справи і з Римом, і з Константинополем, не переймаючись питанням розколу. Та розпал темної епохи Ренесансу знищив подібний плюралізм, зокрема на наших землях, поставивши перед кожним питання про остаточне визначення власної ідентичності. Тому Берестейська Унія відбулась, як цивілізаційний, а зовсім не релігійний вибір. По обидва боки залишалось православ`я, але в одному випадку греко-європейське, в іншому греко-московське (Константинополь вже 143 роки, як називався Стамбулом ). Саме в такому контексті відбулась громадянська війна 1648–1657 років. Запитуючи в будь-якого українця, навіть освіченого і поважного, чому Хмельницький об`єднав Лівобережжя з Москвою, я ніколи не чув якогось чіткого пояснення. Та бачимо, що відповідь проста - це цілком свідомий вибір своєї ідентичності. Гарно ілюструє ситуацію цитата з статті Ігоря Скочиляса:

«...після козацьких спустошень унійних храмів і переслідувань руського католицького духовенства уніяти (принаймні клір) усе рідше ідентифікували себе з Руссю Православною, окреслюючи період перебування Війська Запорізького на Холмщині як “Tyrannica Cosacorum pro Sanctae Unione” та звинувачуючи православну єрархію в тому, що вона “на владицтво Холмське з козацтвом здійснила наїзд і його взяла зґвалтом”»

Саме Хмельницький реанімував забуту в Москві після "Смутного часу" ідею "збирання руських земель", а тим самим легітимував насильне змосковщення й європейської (унійної) частини Русі. Зверніть увагу, історія не знає випадків, коли уніати грабували і палили православні храми, або різали православних вірних. Натомість ті, хто обрав греко-московську ідентичність звели боротьбу з уніатами в ранг національної ідеї. Після смерті московського патріарха Адріана, Петро І поставив церкву на службу своїм власним інтересам і збурив через священників антикатолицькі настрої в народі. Блискучі диверсії Петра І і його наступників проти Польщі, з використанням "народного гніву", увійшли в історію під назвою "Гайдамаччина", та що найбільш дивує, перетворились на одну з героїчних сторінок української історії.

В процесі творення української модерної нації інтелектуали намагались об`єднати два несумісні архетипи. Результат того експерименту був катастрофічний. Справа в тому, що перший архетип знайшов своє цілковите вираження в руській європейській ідентичності, а другий в росіянах. І от намагання витворити щось третє, недоєвропейця-недоросіянина, породило модерного українця.
Гетьман Павло Скоропадський, як освічена людина, розумів несумісність цих двох архетипів, а тому чесно писав:

«Тяготения к Галиции и восприятия галицийского мировоззрения я не хотел, считая это для нас несоответственным явлением»

Я не перший помітив і не першим скажу, що об`єднання тих архетипів неможливе, один обов`язково знищить другого, приклади чого яскраво бачимо в історії. Сьогодні часто можна почути думку, що це протистояння західної і східної України. Насправді, це одвічне протистояння європейської Русі з азійською. Третього не дано. Кожен сам робить свій вибір.

 Wellcome to Soviet Europe так можна охарактеризувати мої думки, після створення цих двох мап. Панування ліво-ліберальних та радикально-соціалістичних ідей, один з китів на якому тримається Європейський Союз.

Натисність, щоб подивитись в повному розмірі.

Розглядаючи сучасну політичну ситуацію в Європі потрібно розуміти, що після поразки фашистських і комуністичних рухів в 20 столітті, лібералізм за замовчуванням став загальноприйнятим мірилом усіх речей, поставивши себе в центрі усього суспільно-політичного, культурного і соціального життя людей. Йти проти лібералізму в сучасному світі означає йти проти загальноприйнятих, нав`язаних норм і правил, а тому часто розглядається лібералами, як рух проти прогресу і цивілізації. І якщо комуністичні та соціалістичні рухи сучасної Європи є легітимними(!) реакціонерами проти тоталітарного лібералізму, то весь пласт традиціоналістичного суспільства просто проігнорований і викинутий з політичного життя ЄС, адже несе з собою альтернативу тому ладу, що склався. За таких умов стає очевидним, що сучасними революціонерами є не Фемен, не Пусі Райот, не митці деградованого мистецтва і содомити (це все ортодоксально вписується в буття цивілізованого суспільства), а люди, що бодай раз на тиждень ходять до церкви. чи мечеті. Легітимність лівих рухів зумовлена абсолютною солідарністю з внутрішньою політикою денаціоналізації і дехристиянізації. Розбіжності між ліберальними та лівими політичними партіями полягають лише у різному розумінні зовнішньої та економічної політики. 
В країнах колишньої "Варшавської Угоди" після розпаду СРСР, національне відродження (традиціоналізм), а не лібералізм був центром суспільного життя, тож саме в цей центр спрямоване вістря атаки влади ЄС. Економічні санкції проти Угорщини, культурна диверсія проти Хорватії, підтримка проросійської(!) партії в Литві, це  лише кілька прикладів війни ліберального центру, що претендує на тоталітарність, з околицею, що прагне до самобутності. 
Щоб зрозуміти сенс такої на перший погляд дивної політики, потрібно розуміти, що Європейський Союз в сучасному вигляді виключає існування НАЦІОНАЛЬНИХ держав, перетворюючись на "Melting pot" (котел народів), в якому теоретично має виникнути нова раса.

Парадоксально, та Радянський Союз не загинув на сході, а лише переродився на заході.

P.S. я проти приєднання до "Митного Союзу".

Колись давно, в деякій країні владу узурпували нікчеми, які задля власного збагачення ладні були продати державний суверенітет з усім народом на додачу. Але серед депутатів знайшлась фракція, що не погодилась з таким станом речей. Ця невелика купка депутатів підняла народ, захопила столицю й розправилась з нікчемами. Та ця історія не про Україну.

В іншій країні у владу законно була обрана багатоголова гідра. Голови будували коаліції, стояли одна до одної в опозиції і всіляко переконували народ в своїй незалежності від тулуба. Та знайшлись в тій країні лицарі, що зберегли тверезий розум, не піддались на брехливі ілюзії та одним ударом зробили голови справді незалежними. Але це сталось не в Україні.

Ще в одній державі владу захопили пройдисвіти, що збиткувались над народом, нищили тисячолітню культуру і руйнували державність. Та знайшлись там порядні офіцери, для яких Честь була вище за шкурні інтереси, які цінували Вірність власному народу вище за життя. Порядні офіцери спротивились владі пройдисвітів і перемогли. Але хіба таке можливе в Україні?

За аналогічних політичних обставин в Італії почався марш на Рим, в Іспанії громадянська війна, в Аргентині заколот військових...а в Україні - кидання сніжками.
Це не моя туга за відсутністю кровопролиття в Україні, а скоріше чергова констатація аморфності українського суспільства.

Як гадаєте, скільки православних жило на Закарпатті 100 років тому? Цілих 192 людини. Та й ті належали до юрисдикції Сербського Патріархату. В Галичині православних мешкало менше відсотка, здебільшого це були емігранти з Російської Імперії та Балканських країн. Фактично усі руські люди на цих землях залишались греко-католиками, а кількість русинів інших конфесій та віросповідань не виходила за межі  статистичної похибки. І справа тут зовсім не в занадто міфологізованих "репресіях проти православ'я" і "покатоличенні", а в свідомому виборі власної ідентичності. Руське православ'я, на відміну від Московського, завжди знаходилась в спілкуванні з Римською церквою і тим самим залишалась частиною європейського світу, одним з яскравих прикладів чого стала коронація Данила Галицького. Тож Унія відбулась, як послідовний крок і відмежування від азійської версії православ'я.

Грекокатолики в Речі Посполитій часів Унії і в сучасній Україні.

Як це б дивно не виглядало, але масово православ'я на Західну Україну почав завозити Сталін, поєднавши всю міць апології ненависті перед-революційної РПЦ до католиків з найсучаснішими технологіями пропаганди, телебаченням та радіо. Московське Православ'я було застосовано, як інструмент боротьби з греко-католицизмом та як перехідна ланка до атеїзації суспільства. Загалом рештки тотальної промивки мізків, які мабуть і ви всмоктали з молоком матері, лежать на ваших полицях до сьогодні. Я певен, що кожен знайде в себе збірник радянських "народних" казок, де чи не пів книги розповідається про товстих, блудливих, карикатурних попів. Власне цей вид ручних стереотипних "попів" і був виведений в радянському союзі, для профанації релігії, так звана "перехідна ланка".

До речі в Румунії комуністи застосували таку саму схему, але на відміну від України, після розпаду СРСР греко-католицизм там не зазнав відродження. І причина досить банальна, Трансильванська культурно-цивілізаційна модель була абсолютно проігнорована в національній міфотворчості Румунії, де уся історична концепція (під впливом Росії) побудована з погляду неєвропейського сходу.

Греко-католики Трансильванії в 1930 і 2002 роках.

 В Україні відбулась аналогічна ситуація, весь наш національний міф, попри свою зовнішню анти-російськість, побудований на російських цивілізаційних принципах анти-європейськості (чи східно-європейськості, що є одне й теж), псевдо-православ'ї (місцями атеїзму) і слов'янізму, одним словом ідеологія "потойзбручча", де Галицько-Карпатська історія, в цілком марксистсько-російському дискурсі виглядає наче постійна боротьба пригноблених православних українців, з кровожерливою католицькою шляхтою чужинських загарбників. Таким чином, як би Україна не намагалась далеко втекти від Росії, вона й надалі залишається лише її продовженням.

Після розпаду Радянського Союзу, завдяки ослабленій внутрішнім конфліктом Московській Православній Церкві, що розкололась в Україні на два Патріархати, відбулось відродження греко-католицизму, а з ним і національне відродження. На жаль до цього часу потенціал греко-католицизму не був розкритий в повній мірі, адже відмінність між східним католицизмом і православ'ям (та загалом потойзбруччам) полягає в цивілізаційному розламі, виборі між належністю до традиційної цивілізації Центральної Європи, або Азії.

Сьогодні актуальність такого вибору важко переоцінити, адже Германія, що віками була носієм ідентичності центрально-європейської цивілізації, після Другої Світової нездатна більше вести незалежну політику. Тому трон Центральної Європи нині вакантний.

Хоч формально Австро-Угорщина вважалась однією країною, та насправді в Транслейтанії і час по іншому йшов ніж в Ціслейтанії, і люди інакше жили, та навіть переписи населення проходили по різному.

Під час перепису в Австрійській Галичині 1900 року, була відсутня графа "національність", зате присутні "мова" та "релігія". На той час склалась ситуація, що значна частина руського населення розмовляла польською мовою та майже всі русини залишались греко-католиками, тож за релігійним поділом чітко бачимо й національний. 

Інакше виглядали справи в Угорському Королівстві, адже окрім русинів, греко-католиками тут були словаки та трансильванські румуни. На щастя   графу "національність" ніхто не відмінив.

Одже на карті візуалізовані дані перепису за 1900 рік стосовно кількості руського населення в регіонах Австрійської Галичини та північних комітатах Угорського Королівства. 

Спочатку хотів робити візуалізацію за відсотками, але потім передумав, адже русини переважають практично в кожному регіоні, де руське населення складає більше 30 тисяч, за винятками комітатів Шаріш і Земплін, в яких переважають словаки.

                         

Дивно, що до цього часу нема об'єднаної карти Австрійської Галичини та Угорського Королівства в поділі на регіони і комітати в цифровому варіанті. Довелось малювати самому. 

Часто в дискусіях зустрічав нарікання деяких християн та закиди атеїстів буцімто більшість вірян не прочитали усе Святе Письмо. Таке питання мене щиро дивувало, адже я не бачу в тому нічого страшного. Святе письмо не є тією книгою, що можна прочитати і з легкою душею покласти на полицю, краще взагалі його не читати, аніж так. Для буденного життя в християнському дусі існує Катехизм, для поглибленого вивчення своєї віри існують праці отців Церкви. Добрий християнин кожної неділі ходить до храму, а на службі перед проповіддю читається послання апостолів та Євангеліє. Тобто навіть ніколи не бравши до рук Святого Письма, християнин знає значну частину з нього, за умови відвідин недільних служб протягом року. Щоб бути добрим християнином, читати Святе Письмо зовсім не обов'язково та й взагалі Святе Письмо потрібно не читати, а розуміти. А щоб розуміти, потрібно досліджувати. Святе Письмо було написане 2 тисячі років тому, з яких останнє тисячоліття знаходилось в епіцентрі усієї світової історії. Не знаючи історію тієї доби, коли Святе Письмо було написане і тонкощів перекладу на національні мови, можна невірно трактувати ті, чи інші цитати, або цілі притчі, що неодноразово приводило до виникнення єресей.  Власне тому мене дивують жонглери цитатами Святого Письма, як нехристияни, так і деякі протестанти, що граються ними не розуміючи ні контексту, ні суті. 

Я не є біблієзнавцем (залишаю за собою право на помилку), та зробив ряд власних висновків.
Коли мене цікавить якийсь текст Святого Письма, я зазвичай читаю його в одному з українських перекладів, але ніколи ними не послуговуюсь коли мене цікавить окрема цитата. Причина в тому, що українські переклади значною мірою натхненні російською (синодальною) традицією, та традицією Біблії Короля Якова, в чому я переконався порівнюючи одні й ті самі цитати в різних варіантах. І якщо можна зрозуміти такі орієнтири православних перекладачів, то мене як католика засмучує такий крен УГКЦ, адже традиційно священство руських-католиків орієнтувалося на Вульґату, яка в свою чергу досить близька традиційним перекладам східних церков (як приклад румунська та болгарська). Покажу це на прикладі однієї цитати (Іов 7:1) 

(Vulgata) militia est vita hominis super terram et sicut dies mercennarii dies eius (майже дослівно: чи не війною є життя людини на землі? А дні його, як дні (військового) найманця)

Такий самий переклад використовується в румунській і болгарській православних церквах. 

(Переклад Лютера 1545 року) Muß nicht der Mensch immer im Streit sein auf Erden, und sind seine Tage nicht wie eines Tagelöhners?

Лютер в своєму перекладі на німецьку мову вже пише замість війни - боротьба, а замість військового найманця - Tagelöhners (робочий наймит).

(Версія Короля Якова) Is there not an appointed time to man upon earth? are not his days also like the days of an hireling?

Тут вже нема ні боротьби, ні війни. А замість військового найманця (mercenary) вжито hireling - батрак.

А тепер читаємо російський синодальний переклад:

Не определено ли человеку время на земле, и дни его не то же ли, что дни наемника?

І диво, бачимо не традиційний східний (православний) переклад, а переклад протестантської версії Короля Якова =)

Такий самий переклад побачимо і в усіх українських версіях, навіть у греко-католика Івана Хоменка. І тільки в одного Огієнка прочитаємо:

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита! 

Та всеж я вважаю це винятком в праці Огієнка.

Тут я спробував показати різницю в кількох традиціях перекладу, окремої теми заслуговує контекст усієї притчі в кожному з варіантів. А до питання з яких джерел робився той, чи інший переклад і який з них більш наближений до оригіналу, я навіть торкатись не буду.

Цим я хотів підтримати свої думки:

1. Християнин керується не стільки Біблією, скільки традиціями тієї Церкви, у яких був вихований (варіант перекладу Святого Письма є складовою традиції Церкви і значною мірою впливає на світогляд).

2. Святе Письмо потрібно не читати, а розуміти. Щоб розуміти, потрібно його досліджувати.

3. Власне тому мене дивують жонглери цитатами Святого Письма, як нехристияни, так і протестанти, що граються ними не розуміючи ні контексту, ні суті, ні тонкощів перекладу.