Парафії католиків латинського обряду в Житомирській, Хмельницькій та Вінницькій областях

І окремо по кожній області:

Детальніше » Парафії РКЦ в Житомирській, Хмельницькій та Вінницькій областях (карти)

Матриця самого українського буття захована в історії становлення Руського Королівства. Прологом до нього була історія гілки Рюриковичів, з яскравим варяжським забарвленням,  що походить від сина Ярослава Мудрого, Всеволода. Власне саме королівство є апогеєм їхнього політичного становлення. Вже в хитросплетіннях історії того глибокого часу, в боротьбі цієї гілки з асимільованими родичами, можна побачити коріння протистояння варяжсько-європейської ідентичності з євразійсько-ординською. 

Мабуть найкращою ілюстрацією до вищесказаного була битва між двома Рюриковичами під Новгородом 1170 року, коли майбутній галицько-волинський князь варяжської гілки Роман Мстиславович, розбив армію князя Андрія Боголюбського, типового азіата. Та справа не лише в етнічному походженні. ГВК розвивалось, як феодальна держава в лоні європейської культури, натомість Володимиро-Суздальське князівство більше нагадувало східну деспотію. Цим зумовлене і різне ставлення князівств до Золотоординського панування. Якщо на руському заході Золота Орда була сприйнята абсолютно вороже і не залишила по собі жодного культурного впливу, то на руському сході вплив Золотої Орди був інкорпорований в культуру, світогляд і став стовпом власної ідентичності. 

Боротьбу між цими архетипами на наших теренах можна прослідкувати упродовж усієї подальшої історії, впритул до наших часів. Майже через сім століть після ординського нашестя приходить Радянський Союз. Ситуація повторюється точнісінько за таким самим сценарієм і в майже ідентичних географічних межах. В Росії і на українському сході совіти інкорпоруються в культуру, світогляд, та стають стовпом місцевої ідентичності і лише в Галичині з Закарпаттям совіти не здобувають успіху зустрівши тотальний опір.


Багато разів чув таку думку, що сучасна ситуація на східній Україні зумовлена Голодомором і сталінськими репресіями. Насправді це відгомін вибору, який був зроблений далекого 1596 року і провів межу між Європою і Московією. Серед руської аристократії, духовенства та інтелігенції, від самого хрещення був поширений дуальний погляд на християнство, коли вони однаково мали справи і з Римом, і з Константинополем, не переймаючись питанням розколу. Та розпал темної епохи Ренесансу знищив подібний плюралізм, зокрема на наших землях, поставивши перед кожним питання про остаточне визначення власної ідентичності. Тому Берестейська Унія відбулась, як цивілізаційний, а зовсім не релігійний вибір. По обидва боки залишалось православ`я, але в одному випадку греко-європейське, в іншому греко-московське (Константинополь вже 143 роки, як називався Стамбулом ). Саме в такому контексті відбулась громадянська війна 1648–1657 років. Запитуючи в будь-якого українця, навіть освіченого і поважного, чому Хмельницький об`єднав Лівобережжя з Москвою, я ніколи не чув якогось чіткого пояснення. Та бачимо, що відповідь проста - це цілком свідомий вибір своєї ідентичності. Гарно ілюструє ситуацію цитата з статті Ігоря Скочиляса:

«...після козацьких спустошень унійних храмів і переслідувань руського католицького духовенства уніяти (принаймні клір) усе рідше ідентифікували себе з Руссю Православною, окреслюючи період перебування Війська Запорізького на Холмщині як “Tyrannica Cosacorum pro Sanctae Unione” та звинувачуючи православну єрархію в тому, що вона “на владицтво Холмське з козацтвом здійснила наїзд і його взяла зґвалтом”»

Саме Хмельницький реанімував забуту в Москві після "Смутного часу" ідею "збирання руських земель", а тим самим легітимував насильне змосковщення й європейської (унійної) частини Русі. Зверніть увагу, історія не знає випадків, коли уніати грабували і палили православні храми, або різали православних вірних. Натомість ті, хто обрав греко-московську ідентичність звели боротьбу з уніатами в ранг національної ідеї. Після смерті московського патріарха Адріана, Петро І поставив церкву на службу своїм власним інтересам і збурив через священників антикатолицькі настрої в народі. Блискучі диверсії Петра І і його наступників проти Польщі, з використанням "народного гніву", увійшли в історію під назвою "Гайдамаччина", та що найбільш дивує, перетворились на одну з героїчних сторінок української історії.

В процесі творення української модерної нації інтелектуали намагались об`єднати два несумісні архетипи. Результат того експерименту був катастрофічний. Справа в тому, що перший архетип знайшов своє цілковите вираження в руській європейській ідентичності, а другий в росіянах. І от намагання витворити щось третє, недоєвропейця-недоросіянина, породило модерного українця.
Гетьман Павло Скоропадський, як освічена людина, розумів несумісність цих двох архетипів, а тому чесно писав:

«Тяготения к Галиции и восприятия галицийского мировоззрения я не хотел, считая это для нас несоответственным явлением»

Я не перший помітив і не першим скажу, що об`єднання тих архетипів неможливе, один обов`язково знищить другого, приклади чого яскраво бачимо в історії. Сьогодні часто можна почути думку, що це протистояння західної і східної України. Насправді, це одвічне протистояння європейської Русі з азійською. Третього не дано. Кожен сам робить свій вибір.

 Wellcome to Soviet Europe так можна охарактеризувати мої думки, після створення цих двох мап. Панування ліво-ліберальних та радикально-соціалістичних ідей, один з китів на якому тримається Європейський Союз.

Натисність, щоб подивитись в повному розмірі.

Розглядаючи сучасну політичну ситуацію в Європі потрібно розуміти, що після поразки фашистських і комуністичних рухів в 20 столітті, лібералізм за замовчуванням став загальноприйнятим мірилом усіх речей, поставивши себе в центрі усього суспільно-політичного, культурного і соціального життя людей. Йти проти лібералізму в сучасному світі означає йти проти загальноприйнятих, нав`язаних норм і правил, а тому часто розглядається лібералами, як рух проти прогресу і цивілізації. І якщо комуністичні та соціалістичні рухи сучасної Європи є легітимними(!) реакціонерами проти тоталітарного лібералізму, то весь пласт традиціоналістичного суспільства просто проігнорований і викинутий з політичного життя ЄС, адже несе з собою альтернативу тому ладу, що склався. За таких умов стає очевидним, що сучасними революціонерами є не Фемен, не Пусі Райот, не митці деградованого мистецтва і содомити (це все ортодоксально вписується в буття цивілізованого суспільства), а люди, що бодай раз на тиждень ходять до церкви. чи мечеті. Легітимність лівих рухів зумовлена абсолютною солідарністю з внутрішньою політикою денаціоналізації і дехристиянізації. Розбіжності між ліберальними та лівими політичними партіями полягають лише у різному розумінні зовнішньої та економічної політики. 
В країнах колишньої "Варшавської Угоди" після розпаду СРСР, національне відродження (традиціоналізм), а не лібералізм був центром суспільного життя, тож саме в цей центр спрямоване вістря атаки влади ЄС. Економічні санкції проти Угорщини, культурна диверсія проти Хорватії, підтримка проросійської(!) партії в Литві, це  лише кілька прикладів війни ліберального центру, що претендує на тоталітарність, з околицею, що прагне до самобутності. 
Щоб зрозуміти сенс такої на перший погляд дивної політики, потрібно розуміти, що Європейський Союз в сучасному вигляді виключає існування НАЦІОНАЛЬНИХ держав, перетворюючись на "Melting pot" (котел народів), в якому теоретично має виникнути нова раса.

Парадоксально, та Радянський Союз не загинув на сході, а лише переродився на заході.

P.S. я проти приєднання до "Митного Союзу".

Колись давно, в деякій країні владу узурпували нікчеми, які задля власного збагачення ладні були продати державний суверенітет з усім народом на додачу. Але серед депутатів знайшлась фракція, що не погодилась з таким станом речей. Ця невелика купка депутатів підняла народ, захопила столицю й розправилась з нікчемами. Та ця історія не про Україну.

В іншій країні у владу законно була обрана багатоголова гідра. Голови будували коаліції, стояли одна до одної в опозиції і всіляко переконували народ в своїй незалежності від тулуба. Та знайшлись в тій країні лицарі, що зберегли тверезий розум, не піддались на брехливі ілюзії та одним ударом зробили голови справді незалежними. Але це сталось не в Україні.

Ще в одній державі владу захопили пройдисвіти, що збиткувались над народом, нищили тисячолітню культуру і руйнували державність. Та знайшлись там порядні офіцери, для яких Честь була вище за шкурні інтереси, які цінували Вірність власному народу вище за життя. Порядні офіцери спротивились владі пройдисвітів і перемогли. Але хіба таке можливе в Україні?

За аналогічних політичних обставин в Італії почався марш на Рим, в Іспанії громадянська війна, в Аргентині заколот військових...а в Україні - кидання сніжками.
Це не моя туга за відсутністю кровопролиття в Україні, а скоріше чергова констатація аморфності українського суспільства.

Як гадаєте, скільки православних жило на Закарпатті 100 років тому? Цілих 192 людини. Та й ті належали до юрисдикції Сербського Патріархату. В Галичині православних мешкало менше відсотка, здебільшого це були емігранти з Російської Імперії та Балканських країн. Фактично усі руські люди на цих землях залишались греко-католиками, а кількість русинів інших конфесій та віросповідань не виходила за межі  статистичної похибки. І справа тут зовсім не в занадто міфологізованих "репресіях проти православ'я" і "покатоличенні", а в свідомому виборі власної ідентичності. Руське православ'я, на відміну від Московського, завжди знаходилась в спілкуванні з Римською церквою і тим самим залишалась частиною європейського світу, одним з яскравих прикладів чого стала коронація Данила Галицького. Тож Унія відбулась, як послідовний крок і відмежування від азійської версії православ'я.

Грекокатолики в Речі Посполитій часів Унії і в сучасній Україні.

Як це б дивно не виглядало, але масово православ'я на Західну Україну почав завозити Сталін, поєднавши всю міць апології ненависті перед-революційної РПЦ до католиків з найсучаснішими технологіями пропаганди, телебаченням та радіо. Московське Православ'я було застосовано, як інструмент боротьби з греко-католицизмом та як перехідна ланка до атеїзації суспільства. Загалом рештки тотальної промивки мізків, які мабуть і ви всмоктали з молоком матері, лежать на ваших полицях до сьогодні. Я певен, що кожен знайде в себе збірник радянських "народних" казок, де чи не пів книги розповідається про товстих, блудливих, карикатурних попів. Власне цей вид ручних стереотипних "попів" і був виведений в радянському союзі, для профанації релігії, так звана "перехідна ланка".

До речі в Румунії комуністи застосували таку саму схему, але на відміну від України, після розпаду СРСР греко-католицизм там не зазнав відродження. І причина досить банальна, Трансильванська культурно-цивілізаційна модель була абсолютно проігнорована в національній міфотворчості Румунії, де уся історична концепція (під впливом Росії) побудована з погляду неєвропейського сходу.

Греко-католики Трансильванії в 1930 і 2002 роках.

 В Україні відбулась аналогічна ситуація, весь наш національний міф, попри свою зовнішню анти-російськість, побудований на російських цивілізаційних принципах анти-європейськості (чи східно-європейськості, що є одне й теж), псевдо-православ'ї (місцями атеїзму) і слов'янізму, одним словом ідеологія "потойзбручча", де Галицько-Карпатська історія, в цілком марксистсько-російському дискурсі виглядає наче постійна боротьба пригноблених православних українців, з кровожерливою католицькою шляхтою чужинських загарбників. Таким чином, як би Україна не намагалась далеко втекти від Росії, вона й надалі залишається лише її продовженням.

Після розпаду Радянського Союзу, завдяки ослабленій внутрішнім конфліктом Московській Православній Церкві, що розкололась в Україні на два Патріархати, відбулось відродження греко-католицизму, а з ним і національне відродження. На жаль до цього часу потенціал греко-католицизму не був розкритий в повній мірі, адже відмінність між східним католицизмом і православ'ям (та загалом потойзбруччам) полягає в цивілізаційному розламі, виборі між належністю до традиційної цивілізації Центральної Європи, або Азії.

Сьогодні актуальність такого вибору важко переоцінити, адже Германія, що віками була носієм ідентичності центрально-європейської цивілізації, після Другої Світової нездатна більше вести незалежну політику. Тому трон Центральної Європи нині вакантний.

Хоч формально Австро-Угорщина вважалась однією країною, та насправді в Транслейтанії і час по іншому йшов ніж в Ціслейтанії, і люди інакше жили, та навіть переписи населення проходили по різному.

Під час перепису в Австрійській Галичині 1900 року, була відсутня графа "національність", зате присутні "мова" та "релігія". На той час склалась ситуація, що значна частина руського населення розмовляла польською мовою та майже всі русини залишались греко-католиками, тож за релігійним поділом чітко бачимо й національний. 

Інакше виглядали справи в Угорському Королівстві, адже окрім русинів, греко-католиками тут були словаки та трансильванські румуни. На щастя   графу "національність" ніхто не відмінив.

Одже на карті візуалізовані дані перепису за 1900 рік стосовно кількості руського населення в регіонах Австрійської Галичини та північних комітатах Угорського Королівства. 

Спочатку хотів робити візуалізацію за відсотками, але потім передумав, адже русини переважають практично в кожному регіоні, де руське населення складає більше 30 тисяч, за винятками комітатів Шаріш і Земплін, в яких переважають словаки.

                         

Дивно, що до цього часу нема об'єднаної карти Австрійської Галичини та Угорського Королівства в поділі на регіони і комітати в цифровому варіанті. Довелось малювати самому. 

Часто в дискусіях зустрічав нарікання деяких християн та закиди атеїстів буцімто більшість вірян не прочитали усе Святе Письмо. Таке питання мене щиро дивувало, адже я не бачу в тому нічого страшного. Святе письмо не є тією книгою, що можна прочитати і з легкою душею покласти на полицю, краще взагалі його не читати, аніж так. Для буденного життя в християнському дусі існує Катехизм, для поглибленого вивчення своєї віри існують праці отців Церкви. Добрий християнин кожної неділі ходить до храму, а на службі перед проповіддю читається послання апостолів та Євангеліє. Тобто навіть ніколи не бравши до рук Святого Письма, християнин знає значну частину з нього, за умови відвідин недільних служб протягом року. Щоб бути добрим християнином, читати Святе Письмо зовсім не обов'язково та й взагалі Святе Письмо потрібно не читати, а розуміти. А щоб розуміти, потрібно досліджувати. Святе Письмо було написане 2 тисячі років тому, з яких останнє тисячоліття знаходилось в епіцентрі усієї світової історії. Не знаючи історію тієї доби, коли Святе Письмо було написане і тонкощів перекладу на національні мови, можна невірно трактувати ті, чи інші цитати, або цілі притчі, що неодноразово приводило до виникнення єресей.  Власне тому мене дивують жонглери цитатами Святого Письма, як нехристияни, так і деякі протестанти, що граються ними не розуміючи ні контексту, ні суті. 

Я не є біблієзнавцем (залишаю за собою право на помилку), та зробив ряд власних висновків.
Коли мене цікавить якийсь текст Святого Письма, я зазвичай читаю його в одному з українських перекладів, але ніколи ними не послуговуюсь коли мене цікавить окрема цитата. Причина в тому, що українські переклади значною мірою натхненні російською (синодальною) традицією, та традицією Біблії Короля Якова, в чому я переконався порівнюючи одні й ті самі цитати в різних варіантах. І якщо можна зрозуміти такі орієнтири православних перекладачів, то мене як католика засмучує такий крен УГКЦ, адже традиційно священство руських-католиків орієнтувалося на Вульґату, яка в свою чергу досить близька традиційним перекладам східних церков (як приклад румунська та болгарська). Покажу це на прикладі однієї цитати (Іов 7:1) 

(Vulgata) militia est vita hominis super terram et sicut dies mercennarii dies eius (майже дослівно: чи не війною є життя людини на землі? А дні його, як дні (військового) найманця)

Такий самий переклад використовується в румунській і болгарській православних церквах. 

(Переклад Лютера 1545 року) Muß nicht der Mensch immer im Streit sein auf Erden, und sind seine Tage nicht wie eines Tagelöhners?

Лютер в своєму перекладі на німецьку мову вже пише замість війни - боротьба, а замість військового найманця - Tagelöhners (робочий наймит).

(Версія Короля Якова) Is there not an appointed time to man upon earth? are not his days also like the days of an hireling?

Тут вже нема ні боротьби, ні війни. А замість військового найманця (mercenary) вжито hireling - батрак.

А тепер читаємо російський синодальний переклад:

Не определено ли человеку время на земле, и дни его не то же ли, что дни наемника?

І диво, бачимо не традиційний східний (православний) переклад, а переклад протестантської версії Короля Якова =)

Такий самий переклад побачимо і в усіх українських версіях, навіть у греко-католика Івана Хоменка. І тільки в одного Огієнка прочитаємо:

Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита! 

Та всеж я вважаю це винятком в праці Огієнка.

Тут я спробував показати різницю в кількох традиціях перекладу, окремої теми заслуговує контекст усієї притчі в кожному з варіантів. А до питання з яких джерел робився той, чи інший переклад і який з них більш наближений до оригіналу, я навіть торкатись не буду.

Цим я хотів підтримати свої думки:

1. Християнин керується не стільки Біблією, скільки традиціями тієї Церкви, у яких був вихований (варіант перекладу Святого Письма є складовою традиції Церкви і значною мірою впливає на світогляд).

2. Святе Письмо потрібно не читати, а розуміти. Щоб розуміти, потрібно його досліджувати.

3. Власне тому мене дивують жонглери цитатами Святого Письма, як нехристияни, так і протестанти, що граються ними не розуміючи ні контексту, ні суті, ні тонкощів перекладу.

Електоральна історія ВО"Свобода" в картах. 

Для wikipedia.org бєзвоздмезно :) (СС0 1.0)

Зацікавило мене в скільки мільйонів доларів обійшлася виборча кампанія так званій опозиції. Почитав багато різних оцінок, але в середньому тільки на один мажоритарний округ пішло біля $2 мільйонів, витрачених на вітер, бо псевдо-опозиція ці вибори програє. 
Для прикладу, вартість танку Т-84 "Оплот" дорівнює $1,5 мільйона. Отже 225 округів = $450 мільйонів, або 300 танків Т-84 "Оплот". Так от, вся українська армія нараховує лише два десятки таких танків. 

Якби "опозиція" бажала реальних змін в країні, якби вона реально, а не віртуально боролась з Януковичем, то б за гроші викинуті на вибори, могла озброїти цілу армію.

Всі ті кошти, які були витрачені на вибори в період 2006-2012 років дорівнюють вартості найсучаснішого атомного авіаносця США CVN-78, який самотужки може тримати в страху таку країну наприклад, як Румунія.

Ви ще вірите у вибори? Ви ще вірите у ефективність демократії? У дієвість опозиції? Мені вас шкода.

Скільки коштують вибори? 

Марьян Заблоцкий порахував:

http://economics.lb.ua/state/2012/10/19/175113_skilki_koshtuyut_vibori.html

Історія ордену Госпітальєрів, це безперервна історія випробувань, подвигів і героїзму. Госпітальєри на практиці довели, що купка дисциплінованих та вишколених християнських воїнів, які об'єднані спільною метою та міцною вірою, може тягатись з могутніми державами і найкращими, найчисельнішими арміями.Чого тільки варта історія про три облоги Родосу, можливо саме історії про героїчну боротьбу христових лицарів проти османів, надихали через кілька століть наших козаків. В ті часи, коли впали останні європейські форпости в Палестині, коли османи шматували Візантію і готували наступ в глибину Європи, лицарі-госпітальєри перетворили острів Родос на неприступну фортецю, з якої здійснювали військові походи на мусульман. В 1310 році родоські лицарі розгромили турецьку флотилію біля острову Аморгаса, через 8 років повторили свій подвиг під островом Хіос, знищивши 80 османських кораблів. В 1320 році розгромили турецький десант, який намагався взяти в облогу Родос, в 1344 брали участь у захопленні Смирни, в 1347 знов розбили турецький флот (100 кораблів), в 1365 році приймали участь в Хрестовому Поході проти Єгипту і розгромивши ворогів взяли Александрію. Не припинялись походи лицарів на прибережні міста Леванту, Малої Азії та Єгипту. Потрібно зазначити, що в жодній битві госпітальєри не мали кількісної переваги! Постійна загроза для мусульман з боку хрестових лицарів стала настільки нестерпною, що в 1444 році єгипетський султан здійснив спробу масштабного військового походу на Родос. 18 000 солдат, не рахуючи кінноти взяли в облогу фортецю, захищали яку декілька сотень лицарів і три тисячі греків - місцевого населення. За 40 днів облоги, єгиптяни провели безліч невдалих спроб штурму і неодноразово самі ставали до оборони від нахабних вилазок лицарів. Султан був настільки роздратований, що клявся стерти острів з обличчя світу, але не дивлячись на це, зазнавши великих втрат, був змушений відводити свої війська. Для єгипетського султана облога Родосу закінчилась підписанням ганебного миру.

Іоаніти та Османська загроза

Не дивлячись на перемогу над єгипетським султаном, часу відпочивати у Родоських лицарів не було, адже все дужче набирала сили ще одна ісламська стихія - Османська Імперія. В 1444 році ,в битві під Варною, абсолютною поразкою завершився похід польського та угорського короля Владислава проти османів. В 1448 турки розгромили угорсько-валашську армію на Косовому Полі. В 1453 році впав в запеклих боях приречений Константинополь. До 1480-го року Османська Імперія виборола повний контроль над Балканським півостровом та Кримським Ханством.                                                                                                                                                                                                                                                           

 Але попри всю могутність османів, галери хрестоносного лицарського ордену були справжнім "Божим Батогом" в тилу імперії, як і наші козаки через століття, вони своїми корсарськими діями фактично паралізували морську торгівлю ісламського світу в Середземному морі, тож турецький султан Мехмед ІІ вирішив покінчити з госпітальєрами раз і назавжди, віддавши наказ взяти острів за будь-яку ціну.

Гарнізон Родоської фортеці нараховував близько шести сотень лицарів, та біля двух тисяч піхотинців набраних з місцевого грецького населення. Головою ордену на цей час був 50-ти літній Великий Магістр П'єр д’Обюссон  (Pierre d’Aubusson).

В березні 1480 року, півтори сотні турецьких кораблів висадили на Родос сімдесят тисяч солдат турецького війська. Османи мали в своєму розпорядженні одну з найсильніших тогочасних артилерій, за допомогою якої розбомбили стіни Константинополя. Розпочався шалений гарматний обстріл фортеці, який переривався тільки на час її штурму. Розуміючи своє небезпечне становище лицарі пішли на радикальні кроки, застосувавши кораблі з запальними та вибуховими речовинами - брандери, результатом несподіваної атаки став підпал великої кількості турецьких кораблів.
Штурми продовжувались один за одним, та христові воїни стояли на смерть. Це було схоже на штормові хвилі, що намагаючись поглинути скелю, розбиваються об неї знову і знову, так само атаки султанського війська розбивались об мужність захисників Родоської фортеці.
Одним з яскравих моментів облоги є спроба нічного штурму фортеці з моря, за допомогою понтонів. Вгадавши плани ворога і знову застосувавши брандери, госпітальєри завдали грандіозних втрат османському війську, яке виявилось просто безпорадним перед обличчям морської стихії з одного боку, та вогню і гарматних ядер з іншої.

Ще півтора місяці тривало бомбардування фортеці і нарешті закінчилась підготовка до останнього вирішального штурму. Кількість турецького війська скоротилась на той час до сорока тисяч боєздатних воїнів.

Рішучим штурмом однієї з найбільш постраждалих від артилерії ділянки фортеці, османи захопили стіну і готувались до удару по всіх інших ділянках украплень зсередини. Та раптом невеликий загін христових лицарів, на чолі з пораненим вже на той час Великим Магістром, увірвався в багатотисячне турецьке військо. Натиск був настільки сильним, а наступ безжальним, що серед турків почалась паніка і штовханина, багато падали зі стін та розбивались, інші тікали. Лицарі переслідували ворогів до самого табору, де на знак перемоги захопили знамено османського головнокомандувача.

Результатом нищівної поразки турок під Родосом, були зірвані плани султана Мехмета ІІ по захопленню Італії, де в цей час османам вже вдалось захопити фортецю Отранто.

Слухав пісню десяток раз підряд, так сподобалась, що аж її переклав. Намагався максимально наблизитись до оригіналу, таке от вийшло:

Через хребет, далеких Мглистих гір
До старих печер і підземельних нір
Пройти ми мусим шлях свій до світанку
Скарби знайдем ти нам повір

Чути лісу гомін там на височі
Чути вітру стогін тихий у ночі
Багряним полум'ям здіймається вогонь
Горять яскраво сосни в далечі

Far over the misty mountains cold
To dungeons deep and caverns old
We must away, ere break of day,
To seek our pale enchanted gold.

The pines were roaring on the height
The winds were moaning in the night.
The fire was red, it flaming spread
The trees like torches blazed with light

Щиро віруючий католик, відвертий монархіст Франко в 33 роки став наймолодшим генералом в тогочасній Європі. Він палав любов'ю до Іспанії і служив їй до кінця життя.

В 1931-шому, відбулась майже безкровна революція, результатом якої стало зречення престолу іспанським королем Альфонсо XIII і проголошення республіки. Владу одразу захопили ліві - соціалісти, анархісти, комуністи. Будучи в цей час головою військової академії Сарагоси, Франко вирішив не втручатись в події і не вступати в жодні партії та союзи.

Проте в країні почалась справжня війна лівої влади проти іспанського народу, за перші роки республіки "скасована" релігія, руйнуються церкви, монастирі та собори, сотнями розстрілюються священники та інакодумці, захоплюються землі, підриваються фабрики, на вулицях панує суцільний розбій. В країні діють агенти НКВД, аби "сприяти створенню в Іспанії радянської соціалістичної республіки", йде війна і всередині самих партій. 

Ще й в додаток золотий запас країни вивозиться в Радянський Союз, нібито на зберігання, але як виявилось на справді, це плата за зброю і найманців. А коли депутат Кальво Сотело звинуватив владу в неспроможності захистити своїх громадян від вуличного свавілля, депутат від комуністів Долорес Ібарурі, відома Пасіонарія, напророчила Сотело швидкої смерті. "Пророчі здібності" не підвели Пасіонарію, адже Кольво був застрелений того-ж вечора в своїй квартирі. 16 липня в Барселоні ліві почали справжню різню, було вбито не менше 700 священників, багато юристів, вчителів та лікарів, відбувалось справжнє полювання на офіцерів. Відчувши свою безкарність, вчорашні нікчеми, злочинці, авантюристи та пройдисвіти, що дружньо записались у ряди воїнів інтернаціоналу, матеріалізували свої комплекси в звірячій ненависті. Почали з підпалу церков та грабунку магазинів, а під кінець палали залиті кров'ю цілі квартали. І все б і надалі проходило за відомим сценарієм, якби 19 липня проти свавілля лівої влади не повстали військові гарнізони. Почалась громадянська війна.

Франко звинувачують в тому, що під час громадянської війни загинуло близько пів мільйона людей, особливо акцентуючи увагу на загибелі  поета Фредеріко Гарсіа Лоркі, проте стало відомо, що останній пав не стільки жертвою фалангізму, скільки жертвою своїх власних гомосексуальних вподобань. Гранадці просто не витримали залицянь поета до хлопчика. А перше звинувачення можна висунути тільки і лише республіканцям, інакше, аніж війною з народом їхні дії при владі і не назвеш.

В цей самий час критики фалангізму чомусь бояться згадати про інший випадок, в 1936 році був заарештований і розстріляний без суду та слідства депутат та лідер фалангістів, син генерала та прем'єр міністра в уряді Альфонса XIII, молодий аристократ, адвокат та літератор  Хосе Антоніо Пріма де Рів'єра, причиною було названо "підозру у змові проти діючої влади". Під час допиту слідчий запитав Рів'єру, чому той маючи можливість втекти з Іспанії всеж залишився, Антоніо відповів: - "В мене важкохвора мати". - "Алеж ваша мати вже давно померла!" - "Іспанія, моя мати." - була відповідь. 

Прийшовши до влади, Франко заявив про нейтралітет Іспанії у всіх війнах. Іспанія не приймала участі у другій світовій. Результатом референдуму 1947 року стало проголошення конституційної монархії, в Іспанію знов повернувся король. Франко вивів Іспанію із сонму найбідніших країн на рівень розвиненої європейської держави, а по темпу економічного зростання Іспанія довгий час посідала друге, після Японії, місце.

Побудований за розпорядженням Франко меморіал "Долина Загиблих" (Valle de los Caídos), залишається і по сьогодні однією з найбільших святинь іспанського народу.

 Будівництво тривало 20 років, з 1939 по 1959. Меморіал знаходиться всього в десяти кілометрах від королівської усипальниці El Escorial та в 58 кілометрах від Мадриду, в горах Гвадарами.

 Комплекс починається з найвищого у світі 150 метрового хреста на верхівці скелі, у його підніжжя знаходяться фігури чотирьох євангелістів,

 а під хрестом, перед самим входом до собору можна побачити копію відомої Пієти Мікеланджело.

Всередині скелі вирубана вражаюча базиліка

Навколо вівтаря симетрично знаходяться дві могили, одна - Хосе Антоніо Пріма де Рів'єра, інша - Фрациско Франко.

В будівництві також брали участь ув'язнені республіканці, намагаючись спокутувати сотні зруйнованих храмів, побудовою хоча б одного монастиря.

 Франко хотів примирити націю і в меморіалі, в безіменних братських могилах були поховані всі загиблі під час громадянської війни, 40 000 франкістів та республіканців, під гаслом, "Тим, хто воював за Бога та Іспанію". Хоча більшість республіканців вірили не в Бога та Іспанію, а у "світову революцію".

Щоб подивитись в максимальному розмірі, клацніть сюди

Карта може бути не дуже точною в окремих деталях, але загалом відповідає перепису населення Австроугорщини, що проводився в 1910 році.

P.S. мапу з англомовної вікі використав як шаблон.

Наштовхнувся на цікаві статистичні дані "Євростату" 2005 року, що були зібрані для Європейської комісії, яка здійснює моніторинг еволюції і розвитку суспільної думки, релігійних, культурних, політичних вподобань, поглядів на різні аспекти життя і тому подібне.

Зацікавила мене відповідь європейців на питання "Чи вірите ви в Бога", до неї я намалював мапу:

Несподіванок для мене було декілька, занадто низька кількість віруючих в Естонії і Чехії, дуже цікаво з чим це пов'язано. Натомість не очікував побачити значної кількості віруючих в Німеччині та Норвегії, я гадав войовнича пропаганда остаточно знищила їхній дух. Все інше цілком передбачувано, вмираюча Франція з Нідерландами, сильні позиції релігії в Іспанії, Італії, Ірландії, Австрії, Польші та православному світі.

Далі таблиця і ще декілька питань:

             

                                                                 

Тішить, що серед віруючих знову велика частка молоді, не так вже й давно, після покоління "хіппі", ситуація була доволі критична.

Також цікаво, що серед віруючих людей більшість тих, хто задається питанням про сенс життя та вважає, що людство має захищати природу навіть ціною уповільнення прогресу.. Більшості ж атеїстів, судячи з опитування, подобається жити одним днем.

Цікавим є, що не дивлячись на перемогу фемінізму в Європі, звичайні європейці в більшості й досі вважають вищу освіту та забезпечення сім'ї прерогативою чоловіка, а покликанням жінки - народжувати дітей та опікуватись ними. Правда реалізувати такі "сміливі" ідеї мало хто в тому світі наважується.

Въ настоящее время, Южноруссы, Малоруссы, или, правильнЂе,  Русины, живутъ, въ Россіи, сплошною массою, въ губерніяхъ: Полтавской, Харьковской, Кіевской, Волынской и Подольской, а также въ землЂ Черноморскихъ Козаковъ.

КромЂ того, Русины занимаютъ мЂста въ Черниговской губерніи, къ югу отъ рЂки Десны, (къ сЂверу отъ Десны живутъ БЂлоруссы), въ Курской губерніи къ югу отъ рЂки Сейма и весь Суджанскій уЂздъ; въ Воронежской, къ западу отъ рЂки Дона; въ Екатеринославской и Херсонской составляютъ главную массу населенія; Азовскіе козаки (бывшіе Запорожцы, вышедшіе изъ Турціи въ 1828 году), въ Азовскомъ градоначальствЂ; въ Таврической губерніи къ сЂверу отъ Перекопа; въ Бессарабской Области заселяютъ Хотинскій уЂздъ; въ Люблинской губерніи Царства Польскаго составляютъ д†трети населенія (всЂ Уніаты); въ Гродненской губерніи заселяютъ Пинскій уЂздъ (Пинчуки).


Въ Галиціи, Русины составляютъ сплошную массу населенія къ востоку отъ рЂки Сана; въ Венгріи сплошною массою занимаютъ Мармаришскую, Беречскую, Угочскую и Унгварскую столицы (комитаты) и большую часть Сукмарской, Саболчской и Землинской, а также часть Шаришской столицы.

Въ БуковинЂ, Русинское племя составляютъ треть населенія. Малоруссы поселены также мЂстами по ВолгЂ и въ Сибири, за Байкаломъ, еще со временъ Петра I, и въ Турціи, въ такъ называемой ДобруджЂ, т. е. въ углу, образуемомъ Дунаемъ и Чернымъ моремъ. Эти послЂдніе суть потомки Запорожцевъ, ушедшихъ въ Турцію при ЕкатеринЂ II и бЂглыхъ русинскихъ крестьянъ, и называются тамъ Бутколами.


Русины, по происхожденію, быту и языку, представляютъ одно племя, но по мЂсту жительства носятъ различныя наименованія, а именно:

Гетма́ньці – жители Черниговской губерніи, или, вЂрнЂе южной ея части, потому что живущіе къ сЂверу отъ Десны извЂстны у сосЂдей подъ именемъ Литвиновъ.

Степовики́ – жители Полтавской и Екатеринославской губерній.

Украі́ньці – жители Кіевской губерніи, которая называется Украиною.

Польщаки́ – жители Подольской губерніи, называемой у простонародья Польшею.

Поліщуки́ – жители ПолЂсья.

Патлачи́ – Русины, живущіе въ Бессарабіи и БуковинЂ; названіе получили по длиннымъ волосамъ (патли), ими носимыхъ,

Пинчуки́ – жители Пинскаго уЂзда Гроденской губ.

Южноруссы Люблинской губерніи сохранили свое древнее названіе Русиновъ. Въ Галиціи, жители плоской ея части также называются Русинами, или Русняками.

Гуцу́ли – Русины, живущіе по Карпатамъ, (у туземцевъ называемыхъ: Горбы, Верхи и Бескиды). – По венгерски гуцулъ значитъ разбойникъ. Это названіе дано русинскимъ горцамъ за ихъ отчаянную защиту православной вЂры, въ то время, когда Венгры вводили у нихъ унію. ВпослЂдствіи, когда со словомъ Гуцулъ стало нераздЂльно понятіе о храбромъ человЂкЂ, эти горцы съ гордостью начали сами называть себя этимъ именемъ.

Въ Венгріи, живующіе въ горахъ Русины называются Лишака́ми, а въ долинахъ – Лимака́ми, по часто-употребляемымъ ими въ разговорЂ частицамъ лишъ и лемъ.

Сотаки, живущіе въ Шаришской столицЂ, составляютъ переходъ отъ Русиновъ къ Словакамъ.

Бойки – жители юговосточной части Галиціи.

Шля́хтичами называются Русины-католики, въ Кіевской, Волынской и Подольской губерніяхъ.

...

Михаилъ Левченко.

Ноябрь 1860

Село Майорское, на ТелигулЂ.

Самогеноцид

В 2009 році середній вік чоловіків які одружувались становив 33 роки, жінок що виходили заміж 30 років, за даними Федерального Статистичного Агенства Німеччини. Для порівняння, в 1970 році цей вік становив 26 і 23 роки відповідно. 

Кожна п'ята німецька сім'я - неповна (це 2,4 мільйони дітлахів, що не мають одного з батьків!). Кожна третя німкеня ніколи в житті не одружується.

Значення шлюбу настільки нівельоване, що більшість громадян бачать в ньому, в кращому випадку контракт, в якому розписані вимоги, розділені доходи і витрати. А в гіршому непотрібний анахронізм. До цього призвела перемога секуляризму і фемінізму.

Ті німкені, в яких жіноча природа всеж бере вверх обирають собі справжніх чоловіків - східних мігрантів, яким чхати на фемінізм, які опікуються жінкою, які здатні її захистити. Німці чоловіки теж не взахваті від фемінізму німкень, але не маючи ні сили волі, ані духу, одружуються на слов'янках, чи інших мігрантках, щоб імітувати відчуття "голови сім'ї".

Та це все просто не варте і згадки перед політикою статевого виховання молоді!

Коли дівчат водять до гінеколога, їм безкоштовно(!) пхають таблетки-контрацептиви, пояснюючи що від регулярного приймання і тіло гарніше виглядає, і взагалі життя покращується(?). Лякають дітьми.
От уявіть, до чого треба було дожитись, щоб лякати дівчат ДІТЬМИ! 

Одже пий з 16 років контрацептиви, бухай, кури, розважайся, живи для себе. І спробуй схаменувшись в 35 знайти нормального чоловіка та народити здорову дитину.

Хто скаже, що це не геноцид - той не людина.

Сучасна "єуроп", насправді нова вавилонська вежа, Содом і Гомора одночасно. Вседозволенність називають "свободою", свободою слова - словоблудство, щастям називають багатство. По чистим вулицям ходять мертві душі. 

Сто разів був правий Гьоте, говорячи: «Нет рабства безнадёжние, чем рабство тех рабов, Себя кто полагает свободным от оков.»

Раніше я не розумів, чому Спаситель прийде знищити цей світ. Тепер я цього очікую.